Притча про те, як молоді люди вибирали собі супутниць життя
Двоє молодих хлопців запропонували двом дівчатам стати супутницями їх життя. Один сказав:
— Я можу запропонувати лише своє серце, в яке може увійти одна з тих, хто погодиться розділити мою важку дорогу. Інший сказав:
— Я можу запропонувати величезний палац, в якому хочу розділити зі своєю супутницею радість життя. Одна з дівчат, подумавши, відповіла:
— Серце, яке пропонуєш ти, мандрівник, дуже мале для мене. Воно поміститься на долоні моєї руки, а я повинна увійти до обителі сама і відчути простір і світло, які можуть приносить щастя. Я вибираю палац і сподіваюся, що мені в нім не буде тісно і не буде нудно. У нім буде багато світла і простір, а значить, буде багато щастя.
Молодий хлопець, що запропонував палац, узяв красуню за руку і сказав:
— Твоя краса гідна пишності моїх палаців.
І він відвів дівчину в свою прекрасну обитель. Друга протягнула руку тому, хто міг запропонувати лише серце, і тихо мовила:
— Немає в світі тепліше і затишніше за обитель, чим людське серце. Жоден, навіть найвеличезніший палац, не порівняється розмірами з цим святим житлом.
І дівчина пішла по важкій дорозі в гору з тим, з ким побажала розділити своє щастя.
Нелегкою була дорога. Багато знегод і випробувань зустріли вони на своїй дорозі, але в серці коханого нею завжди було тепло і спокійно, і відчуття щастя не покидало її ніколи. Їй ніколи не було тісно в маленькому серці, тому що від Любові, яку воно випромінювало на всіх, воно ставало величезним, і всьому живому знаходилося в нім місце. В кінці дороги, на вершині, яка ховалася під хмарами, вони побачили таке променисте світло, відчули таке тепло, відчули таку всеосяжну Любов, що зрозуміли — яке щастя може отримати людина, якщо дорога до нього лежить через серце.
Красуня, що вибрала багату обитель, недовго отримувала задоволення від простору і світла палацу. Незабаром вона зрозуміла: яким би величезним він не був, він має кордони, і палац став нагадувати їй прекрасну позолочену клітку, в якій важко дихалося і співалося. Вона виглядала з вікон, кидалася між колон, але не знаходила виходу. Все давило на неї, душило, пригноблювало. А там, за вікнами, було ЩОСЬ, що не відчутне і прекрасне. Жодна пишність палацу не могла порівнятися з тим, що було за його вікнами, в неозорих просторах променистого простору. Красуня зрозуміла, що їй ніколи не отримати того далекого щастя. Вона так і не зрозуміла, через що веде дорога до цього щастя. Вона лише засмутилася, а печаль обкутала чорною завісою її серце, яке перестало битися. І красива птиця померла від туги в позолоченій клітці, яку сама собі вибрала.
Люди забули, що вони птиці. Люди забули, що вони можуть літати. Люди забули, що є неосяжні простори, в які можна опуститися і ніколи не потонути. Перш, ніж зробити вибір, потрібно прислухатися до серця, а не торкатися до крижаної строгості розуму, який обачливіший, ніж чутливий. Люди забули, що близького щастя не буває, що за щастям потрібно йти по важкій, довгій і довгій дорозі, і в цьому сенс людського життя.
